Незвідана Грузія: мандрівка в дикі гори Тушеті

Грузія - країна унікальна: тут є стільки таємничих і невідомих любителям подорожей місць, що вивчати цей край можна довго, щоразу розпалюючи свій інтерес.

Тушеті - найнижчі гори у Грузії, проте їх справедливо вважають найбільш дикими. Місцеве населення - "грузинські індЕйци", як вони себе називають - аналог наших гуцулів. Як свого часу до них не міг дістатись ворог, так сьогодні до багатьох селищ не дісталися автодороги й електрика. Як і сто років тому, там вечеряють при гасових лампах, печуть хліб, радіють гостям, збивають сир і масло у діжках, джипи-всюдиходи заміняють кіньми, а ще варять незрівнянне живе пиво.

Будинки тушини зводять із плаского каменю-сланцю без розчину. Серце світу охороняють дозорні вежі, покликані захищати селища від ворога (здебільшого ворогами ставали чеченці та дагестанці, їхніх же майстрів запрошували для будівлі оборонних веж). Жодна деталь не виказує ХХІ століття.

Гори Тушеті - гостинність і фантасмагоричні краєвиди

Із 2003 року Тушеті здобули статус «Національного парку», і вже на диких стежинах трапляються англомовні вказівники з назвами селищ і позначками «Hotel». Утім, готелі в горах Грузії - зайва річ. По-перше, тут вас виручать намети, по-друге - легендарна гостинність місцевих мешканців, для яких гості - це свято.

Їдемо від Тбілісі, через Алавані й Телаві. До Алавані - маршруткою, звідти найнятим авто до Телаві, а там - на джипах-всюдиходах у гори. Нас семеро відчайдушних, один із нас - хлопець, який уже кілька років живе в Грузії, він же - автор маршруту - 170 кілометрів, розтягнутих на 6 днів. Тоді як туристичні компанії пропонують «дитячі» триденні маршрути завдовжки 36 кілометрів!

Проминаємо Обано-Ставі - "Банний перевал" у перекладі. Тут будують справжнісіньку лазню, то ж десь за рік, спускаючись із гір, тут можна буде змити пил доріг. Кожні десять метрів траплялися маленькі заіржавілі хрести - згадки про тих, хто загинув на перевалі. Гостинні водії, піднявши нас на гору, влаштували нашвидкуруч пікнік із сиру, лавашу, м'яса та чачі. "А які тут водяться дикі звірі?" - "Тушини, алаванці, грузини...". Потім нам побажали щасливої подорожі, і ми вирушили.

Життя тушинів - вівчарство та язичництво

У горах інше усе - від повітря до поведінки людей. Тут панують геть інші категорії та взаємини людини зі світом. При підйомі різко падає тиск і вимикається зображення. Втішало те, що померти серед такої краси і безмежжя не страшно.

Овечі стежки на другий день виводять до біни - чабанської стоянки-халабуди, де літують вівчарі.

Жінкам, до речі, в біни заходити не дозволяється. Щоправда, туристів цей закон оминає. Пастухам, власникам півторатисячних отар, нелегко: за день кожному доводиться доїти овець до 400 разів, руки грубішають, нігті злазять.

Тут же виготовляють сир на продаж. Миттю накривається імпровізований стіл, нас частують у кращих традиціях.

Тушини, хоч і прийняли хрещення, зберігають вірність язичництву. Тут досі приносять тваринні пожертви та вшановують Сонце. А на священних місцях, призначених для варіння пива, жінкам заборонено лежати. Про це ми дізнались, необачно відкинувшись на наплічники під час перебування у селі Ілурта. Щоправда, вказавши нам на порушення, сердечні мешканці одразу ж запросили нас на каву з пирогами.

Село Омало - перші ознаки цивілізації

Перевал Накайчо - це справжнє випробування на міцність. Фізичні навантаження виснажували, але очищували та перероджували. Гори були різними - то загрозливо-гострими, то як вигнуті спини кішки, по яких ковзали тіні хмар і хижих птиць. Спека змінювалась холодом. Ми поспіхом натягали на себе весь наявний одяг.

Надвечір ми спустились на берег головної тушинської ріки Алазані та попросились на ночівлю у село Парсма до друзів нашого провідника. Смажена картопля, ліжка в кімнаті - здається, в Тушеті ми забули, що це таке.

Наступного дня робимо ривок на 60 км і опиняємось в селі Омало, що вважається центром Тушеті.

Тут, на відміну від попередніх населених пунктів, є світло, траса, мобільний зв'язок, магазин і готель, звідси вже можна замовити авто. На відміну від чабанських бін, у селі Омало гості - не рідкість.

Наша подорож закінчилася на тому ж перевалі, де нас висадили на початку переходу. На джипі всі благополучно спустились на рівнину, звідтіль на таксі - до Тбілісі, а ще за день - додому. Але ми не повернулися такими, як були раніше - "ми", наші скинуті шкіри, лишилися десь на перевалах, замість нас повернувся хтось інший. Можливо, трохи мудріший. Чи, навпаки, безумніший.

Також читайте про те, що потрібно обов'язково побачити в Південно-Моравському краї в Чехії.

Підписуйся на наш Facebook і будь в курсі всіх найцікавіших та актуальних новин!